АНАТОЛІЙ ТУТІКОВ

Анатолій Миколайович, як давно Ви займаєтеся кладкою цегли? 

З чого починали?

Чи була у Вас дитяча мрія стати космонавтом, 

або артистом кіно чи театру, співаком чи музикантом?

У кожної дитини дуже багато різноманітних мрій, мене,  також це не оминуло. Але, мрії – мріями, а реальне  життя – є реальним життям. В свій час, до звершення  «дитячих мрій» (посміхається), сьогодні і зараз, був  необхідний хліб до столу, щоб накормити сім’ю, і як  чоловік, я повинен був бути відповідальним перед  родиною. Пригадуючи слова батька, який казав, що  дійсним чоловіком є той, хто вміє скласти хату, –  я пішов учнем муляра, щоб навчитися класти цеглу,  складати хати, і як бачите, ще й не одноповерхові.  А співом хату не збудуєш. На сьогодні, якщо брати  за початок 90-тий рік, вже більше 30-ти років, як  я в професії.

З чого складався Ваш 30-ти річний шлях будівельника?  Що пригадується?

Бувало по всякому … З самого початку, головним для  мене було навчитися справі, і таким чином, щоб  виконувати її добре. В періоди тимчасового безробіття  їздив на заробітки за фахом, як правило по  запрошенню збудувати конкретну будівлю – «скласти  хату» (посміхається). Підпрацьовував таксистом, були  спроби знайти себе в чомусь іншому, і кожний раз,  я повертався до справжнього – до кладки цегли, і ця  робота приносила мені спокій, і задоволення. Одного  разу, за порадою товариша, я потрапив до БМУ-15  Тресту «Житлобуд-1», потім був переведений до  будівельно-монтажного управління-11, яким керує  Романадзе Тимур Георгійович, і вже пішов сьомий рік,  як я тут.

Чим цікава кладка цегли?

Так це, як конструктор «Lego», елементи та  інструменти ті ж самі, а кожний новий витвір різний.  Так і тут, – ось піддони з цеглою, внизу, в зоні роботи  крану, складені залізобетонні сходи, перемички,  плити перекриття, ось армована сітка, робочі столи,  бадді для сумішей, залишається тільки скласти все до  купи за кресленнями, і не на учнівському столику, а на  значно ширшому просторі. Справжня чоловіча справа,  а не дитячі іграшки. Потім, коли ми складаємо  будинок – це одне задоволення по складності, а коли  це дорослий витвір, наприклад як Храм  Дружин-Мироносиць, створений в центрі міста і на  будівництві якого мені доводилося працювати – це  вже зовсім інша справа, це не «лєго», який можна розібрати, скласти в коробку для конструктора,  і через декілька днів забути про те як було – це  витвір архітектурної споруди на віка, і десь, зовсім тихо, в далеких підвалинах своєї душі,  мене бадьорить і надихає моя професія та мої  вміння класти цеглу.

Все інше перехідне, як  на мій погляд.